Історія солдата, який тримає фронт не заради нагород чи слави, а заради побратимів, родини та країни, яка чекає на перемогу.
Богдан на псевдо «Кавун» із села Бичаль на Рівненщині.
Богдан - один із тих воїнів, про яких рідко говорять гучними словами. Без показовості. Людина, яка пройшла піхоту й артилерію, обстріли, втрати, втому й страх, але зберегла головне - відповідальність за своїх людей.
Його історія - це історія українського солдата, який тримає фронт не заради нагород чи слави, а заради побратимів, родини та країни, яка чекає на перемогу.
До повномасштабного вторгнення його життя було зовсім іншим:
«Рівненщина, село Бичаль, велика родина - десятеро братів і дві сестри. Робота, будівництво, служба у прикордонних військах, звичайне життя», - згадує Богдан.
Війна застала його на будівництві.
«Разом із братами домуровував фронтони будинку. А вже 25-го був у військкоматі. Наступного дня - у частині».
Відразу потрапив у піхоту - гранатометником у 59-му батальйоні. Білоруський кордон, потім Торецьк - напрямок між Горлівкою та Бахмутом.
Саме там він вперше по-справжньому відчув війну.
«Коли ми зайшли на позицію, дивимось - а бліндаж: пльонка, трохи землі й колоди. Потім почався обстріл… і посадка просто загорілась. Тоді зрозуміли: тут або риєш нору під землею, або тебе не стане. Ми копали все під землею - укриття, проходи, навіть туалет».
Один із перших обстрілів закарбувався у пам’яті найбільше:
«Був мінометний обстріл. Я саме повертався у бліндаж, дивлюсь - ліс завалений, а до бліндажа метрів двадцять. Біжу, перечіпляюсь, падаю… і прямо за спиною розривається 120-й. Мене побратими за бронежилет затягнули у бліндаж. Хлопці вже штани з мене зривають - думали, все. А в мене тільки подряпина на задниці».
У Торецьку було важко не лише через обстріли. Узимку хлопці переходили дамбу по льоду в гумових чоботах, на які надягали шкарпетки, щоб не ковзати. Потім - вода по коліна, постійні скиди з дронів і години в багнюці під пончо.
Після Торецька, коли батальйон вивели на відновлення, «Кавун» прийняв рішення перейти в артилерію.
«Я бачив, як працює наша арта. І знав: попереду наша піхота, їм треба допомогти. А в тебе - калібр. Коли ти стріляєш і знаєш, що це прикриває хлопців - це зовсім інше».
Так він став командиром гармати артилерійської батареї 104-ї бригади.
Робота артилериста - це не лише постріл. Це вибір позиції, маскування, копання укриття, координація розрахунку, точність і секунди часу.
«Снаряд важить більше 40 кілограмів. Ящик - 76. Тут потрібні здорові хлопці. І голова - якщо з математикою не дружиш, в артилерії буде тяжко».
Перший постріл із гармати Богдан пам’ятає до сьогодні.
«Стояли на стику Запорізької й Донецької областей. Перший постріл у житті - і прямо в ціль. Там чи склад БК був, чи ще щось. Всі кричать, довольні. Коли попадаєш - це адреналін. Хочеться працювати».
Богдан каже: «Артилерія - це ще й постійне полювання. Хто швидший - той живий».
Він не називає себе героєм. Каже, що просто робить те, що мусить.
Але саме на таких людях сьогодні й тримається фронт.
