Історія с. Постійне
Перша згадка про село Постійне відноситься ще до 1537р. (Дод. 1). Сама назва означає незмінність׃ “який зберігає вірність чому-небудь”, “завжди той самий”, “який не змінює місця осілості”.
Андрій Хомович Нездюр - відомий місцевий краєзнавець – так описує село Постійне в одній із поезій׃
Я все щось згадую село,
В котрім пізнав добро і зло.
І силу тих чарівних мрій,
Які живуть в душі моїй.
Я той далекий села біг
У пам’яті своїй зберіг,
А ту святу в душі любов
Пізнав чого-то знов.
Хоч той старенний вид села
Давно покрила сива мла,
Однак його картини милі
Я все підношу із могили.
Стоять білесенькі хатки,
А коло них з вишень садки,
Біля дворів з дощок ворота
Та квітник з рожі коло плота.
А під вікном розвивсь бузок
Казалось, все всміхавсь разок.
А там, де все були тини,
Росли високі бур’яни.
На вулиці рядок в’язів
І журавлів колодязів.
У ранішній імлі колись
Високо вгору піднялись.
У центрі самого села
Стояла церква немала.
Та дзвіниця знялась високо
І вдаль дивилась одиноко.
А тут на цвинтарній межі,
Як два одвічних сторожі,
Стояло товстих дуби два,
А там, де міст, – стара верба.
Як вічна тінь і та краса
Тягнулась лісу полоса.
І там, в імлистій далині
Якби синіла там на дні.
Шумів одвічно старий бір,
Отам, де панський стояв двір.
І все наводив шум печальний
Про час жорстокий колись дальній.
А в полі чистім за селом
Вітряк ворочав все крилом.
А клен стояв собі спокійно
Це рідний вид села Постійно.
Історія села Постійне сягає найдавніших часів. Сьогодні це тихий куточок Полісся. А раніше територія поселення не раз була центром боїв. Не раз гриміли над нею ворожі гармати. На окраїнах сучасного Постійного шумлять розкішні ліси, видніються широкі поля, а в центрі виграє на сонці срібними хвилями ставок. Та найбільшим багатством села є чесні і працьовиті люди, які не раз відновлювали село Постійне з руїн, будуючи своє щастя і щастя України.
Наше село “Постуойно”, а по-сучасному Постійне – одне з старовинних сіл Рівненського Полісся. Воно виникло тоді, коли наші предки жили общинним ладом, а селом управляли старійшини. Тоді, коли ще не було християнства, а люди поклонялись язичницьким богам. Доказом цього є археологічні знахідки. Так при будівництві у 1943р. колгоспної контори (до того часу на цьому місці була 312-літня церква ще з епохи дерев’яного зодчества, збудована козаками у 1631р. і спалена німецькими окупантами у 1943р., а ще раніше на цій території були старовинні поховання) знайшли кілька десятків надгробних кам’яних плит висотою до 70 і шириною до 50 см.
На вигляд вони були громіздкі, плоскі, сірого кольору і без хреста. А, отже, їх вік сягає ще дохристиянських часів. Згодом ці плити використовували як жорна. Крім того були віднайдені ще й людські кістки. Ось як про це розповідає очевидець Андрій Нездюр: “Людських черепів було дуже багато і всі пошкоджені. Коли я їх роздивлявся, здалося, що бачу сліди якогось удару (швидше всього меча). Тріщини у черепі були довгастої форми, а кістка навколо темно-коричневого кольору. Можливо, це сліди крові”.
Ще раніше селяни, копаючи землю, наткнулися на одне теж древнє захоронення. В ямі знайшли 3 людські кістяки. Судячи з усього, це була братська могила трьох воїнів.
Отже, це ще один доказ того, що село Постійне одне з найдавніших на території Полісся.
Ще одним старовинним свідком історії є дуб. Раніше їх було 5. З них три звалилися самі, одного зрізали у 1956р., а ще один стоїть у центрі села і сьогодні. За розповідями старожилів ці дуби були посаджені на могилах людських старійшин. За іншими джерелами, вони залишилися ще з тих часів, коли територія, на якій розкинулось село, була покрита дубовим листям. Вік дуба понад 500 р.
З цими дубами пов’язаний такий переказ׃ Існувала у с. Постійне династія польських дідичів Яловецьких більш як 300р. У ХVIII ст. у період Польського повстанського руху Яловецький переховував велику групу польських повстанців. Викрили і розбили цю шайку руські війська Луцького гарнізону. А сам пан Яловецький змушений був втікати. А залишаючи село, всі свої золоті скарби він сховав на громадському цвинтарі у дуплах 5 старих дубів.
У 1938 р. ці скарби були віднайдені польським інженером, але не в дуплах дубів, а неподалік від них, закопаними в землі. А коли зрізали четвертого дуба, польська експедиція довгий час вивчала це місце.
Нині важко сказати, скільки точно років с. Постійне, адже документів, які б це засвідчили, нема. Відомо лише, що зародилось воно на верхів’ї старого “Рова” (місцева річка). Сама назва села Постійного досить загадкова, що неодноразово привертала увагу багатьох дослідників. Про її значення дізнаємось лише з легенд та переказів.
Андрій Нездар пояснив походження цього села так: “Давним-давно у ці поліські краї приїжджав полювати на диких кабанів якийсь удільний князьок. Із ним була його численна челядь. Після вдалих ловів мисливці влаштовували свій постій, на місці, де і виникло село. Від слова “стояти” і назва “Постійне”.
Інша легенда розповідає таке: “Колись село не мало назви. І от коли повинен був приїхати новий пан, селяни вирішили назвати його так, яке перше слово скаже пан. І коли вельможа прибув, то гукнув на свого візника: “Постой-но ”. Так і виникла назва села, теж, до речі, від слова стояти”.
Перша церква села, як уже згадувалось, була побудована козаками у 1631р. У 1739р. її реставрував поміщик Сімоновський.
Але сільський храм більш нагадував твердиню, ніж святиню. Справа у тім, що тесані бруси були півметрової товщини. У записнику краєзнавця Андрія Хомовича знаходимо малюнок цього храму.
Сьогодні с. Постійне є одним з найбільших поселень Костопільщини. Нараховує воно понад 600 обійсть. “Наші люди мирної вдачі, віддані інтересам громади. Чесні і справедливі. Працьовиті. Любили гумор, цінили дружбу, дорожили первісною свободою. Зневажали ледарів, волоцюг, п’яниць”.
Вулиці села
Сьогодні село Постійне має у своєму складі понад 10 вулиць. Раніше, на початку ХХ ст. їх було всього 4.
Першою була вулиця “Гайдуки”. Виникла вона раніше і є найбільшою. Назва походить від слова “гайдуки” – панські слуги. Саме вони і стали першими поселенцями.
Другою вулицею є “Козинці”. Переказують, що це поселення заснували козаки, звідки походить і назва. Ще сьогодні й людей, що там мешкають, називають козаками.
Наступна вулиця “Ничогівка”. Наприкінці ХVІІІ ст. на цій вулиці спалахнула епідемія холери. Аби запобігти поширенню страшної пошесті на інші вулиці, громада села створила карантин. Живих не лишилося. Щоб ліквідувати інфекцію вся вулиця була спалена, на її місці утворилося лише попелище, нічого, що нагадувало б про поселення, не було. Від слова “нічого” й пішла назва вулиці. На шляху від Постійного до сусіднього села Деражне знаходиться місце захоронення померлих від холери.
Наймолодшою вулицею села були “Подворанці”. На початку ХХ ст. тут нараховувалось 52 двори. Свою назву дістала від слова “двір”. Адже наприкінці вулиці стояв двір пана Звировича.
Сьогодні вулиці мають інші назви на честь відомих українських культурних діячів. Але поряд з офіційною існує ще й назва народна. І дуже важливо її зберегти, адже це частина нашої культури, нашої історії.
Панські двори
На території с. Постійне знаходилося 2 панських двори. Один з них був між вулицями Козинці та Подворанці. Другий на кінці вулиці Подворанці, тобто на окраїні села. Перший був власністю місцевого дідича, який отримав його як спадок. Інший – пану Звировичу.
Обидва двори були спалені солдатами Клеванського полку у 1917 р. За переказами старожилів, побудовані вони у ХVІІ ст. Ще на початку ХХст. на місцях, де були ці двори, можна було зустріти старі дерева, якими були обсаджені панські маєтки.
Зниклі колонії та хутори
Поліський хуторець серед корчів ольшини
У пам’яті своїй старанно я зберіг.
Стояв хлівець малий коло старей хатини,
А довкруги стеливсь як оксамит морів.
І загородь була із грубих жердів тину.
А під вікном бузок, як маківка, розцвів.
А дальше вид мінявсь в широкую долину,
Та гай у стороні стягою бовванів.
В дворі росли в’язи, і рядом дві ялини
А за двором убік розкинувся садок.
І рядом кущ густий червоної калини
А за хлівом блистів, як дзеркало, ставок.
А в стороні тяглась вузенькая дорога,
Губилася в корчах і гинула в траві.
А там, де сінокіс, стояла оборога
І маки розцвіли червоні як в крові.
Усе було як день, повитий красотою.
І все сіяло так, як сонце повесні.
О милі хутори, з своєю простотою
Приснітеся ще раз в солодкому півсні
/А. Нездюр/
Утрачені села, хутори… З карти України впродовж минулого століття їх зникло десятки, сотні. Примусова десталінізація та виселення, фашистська навала стирала їх з лиця землі враз. Літопис цих сіл часто багатий на цікаві історичні події, спогад про які є дуже цінним, адже пов’язаний з долями багатьох людей, які зросли на тій вже осиротілій землі, увібравши в себе її силу.
Розповіді старожилів дали можливість встановити цікаві факти про те, що на території краю існував цілий ряд поселень німецьких та польських колоністів. Пошуки в архівах, матеріали наукових статей, публікації в пресі дали можливість зрозуміти, як вони потратили на землю, чим займалися, як жили, яка їх доля.
На початку ХХ ст. на території с. Постійне було більше 10 німецько-польських колоній: Томашів, Рудиця, Полянівка, Перелисянка, Дебриця, Макаров, Смоліїв, Горичівка, Гай, Мошкополь, Мареков. Тут майже 150р. пліч-о-пліч разом жили і співіснували, раділи і сумували українці, німці і поляки. Вони спільно переборювали труднощі, перетворювали непрохідні болота в квітучі лани.
Поодинокі переселенці з Німеччини осідали на окраїнах села ще за часів Київської Русі. Про німецьких купців, ремісників, місіонерів неодноразово згадують літописи, хроніки та інші документальні джерела.
Масова поява німецьких колоністів відноситься до другої половини ХІХ ст., поляки ж почали переселятися після 1920р. У 1922р. на території села Постійне з’явилися сотні польських емігрантів. Вони за безцінь діставали ділянки землі у польських поміщиків і оселялися хто де міг. Польща використовувала такі поселення для колонізації українських земель.
Одним з найдавніших німецьких поселень було “Дворище”. Відомо про нього зовсім мало. За переказами старожилів, воно виникло ще раніше самого Постійного, а спалене було ворожими чужими наїзниками. Вони їхали верхи на конях, везли з собою приручених птахів, які знаходили людину в будь-якій схованці і своїм голосом повідомляла про це хазяїна. Швидше за все, це були чайки. Сьогодні на території цього колишнього поселення розкинулися сільські сінокоси.
За царським указом німці-поселенці мали чимало привілеїв. Вони звільнялися від податків і повинностей, мали повне право у виконанні обрядів їх віри та молитов.
Масова імміграція німців почалася у 1861р., коли в Росії було скасоване кріпосне право. Польські поміщики залишилися без своїх підданих (українських кріпаків) і потребували нової робочої сили. Вигідно царизмові було і те, що німці протистояли католицизмові на Правобережній Україні. Це була ще й підтримка Росії у боротьбі проти непокірних поляків.
Німці оселялися на заболоченій місцевості, а поляки – на чорноземних територіях. У 1870р. багато німців виїхали в Канаду, адже привілеї, які вони мали, були скасовані. Скоротилась кількість таких поселень після Столипінської реформи та Першої світової війни. У 1915р. почали конфісковували у них землі. А влітку 1915р. взагалі з’явився наказ про виселення німців. Коли наша територія за Ризьким мирним договором відійшла до Польщі (з 1921р.), виселені німці і поляки отримали змогу повернутися на Батьківщину.
Напередодні Другої світової війни сім’ї німців-колоністів були репатрійовані на територію Польщі (1934-1940рр.). Багато хуторів і колоній було спалено під час війни.
На сьогоднішній день від цих поселень і сліду не лишилося. Як швидко вони з’явилися, так швидко і зникли, до того ж за складних політичних ситуацій. Якщо німці залишили колонії у 1939р. за договором Німеччини та СРСР, то польські поселенці втікли на Янову долину (сусіднє село) під тиском національного визвольного руху у 1943р. Українці змушені були примусово покинути хутори у 1950р. під час колективізації села. До сьогодення збереглася лише одна колонія – Ганнівка або Рудиця. Ця земля належала пані Ічковій. Поміщиця розділила цю землю між людьми.
На заході від села Постійне було невеличке польське поселення під назвою Макаров, що налічувало кілька хат. Щодо походження назви існує така легенда: “Було це ще при набігах татарських завойовників на наші землі. Так одного разу під час погоні селянин сховався від ворожого наїзника у лісі. Той їхав і гукав: “Іванча, вилазь з-за корча”. Селянин не витримав і сказав: “Я не Іван, я - Макар”. Від ім’я Макар й виникла назва”.
Колонія Дебриця була заснована поляками у часи, коли Україна була під владою Польщі. Земля належала невістці пана Русецького. Полянівка теж була польською колонією. Назва походить від слова “нива” (серед широкого поля була лише одна нивка). На Перелесянці жили і німці, і поляки.
Хутір Мошкополь був розташований неподалік залізної дороги “Колейки” (проходила з Клеваня до Степаня через густий ліс, її насип зберігся ще до наших днів, побудована у другій половині ХІХ ст. російським купцем деревини Бліохом) і налічувало всього кілька хат.
Колонія Смоліїв також об’єднувала невелику кількість хат. Назва, очевидно, походить від того, що у навколишніх лісах видобували смолу.
Більш як півстоліття пройшло з того часу, як колоністи залишили наші землі. І досі зберігаються на нашій землі пам’ятки історії, що свідчать про мирне співіснування німців, поляків і українців. Важко знайти, але ще можливо: предмети побуту, пам’ятки культури. Отже, шляхи подальшого пошуку є. І наше завдання - їх відшукати. Адже існування таких поселень – частина не тільки української, а й німецької та польської історій.
Урочища
Найбільшим у с. Постійне є урочище “Ловчі Ями”. На території “Ловчих Ям” люди колись займалися полюванням, але не з рушницею (її тоді ще не було), а з палицею в руках, яка мала назву “ощеп”. Для пастки на звіра копали ями, які називали ловчими (від слова “ ловити ”). На території цього урочища знаходимо кам’яні знаряддя праці. Це є доказом того, що люди на території села Постійне були ще в епоху общинного ладу.
Урочище розташоване за кілометр в північному напрямку від вулиці Подворанці. Вузька полоса вище піднятого рельєфу тягнеться всього на один кілометр. Це своєрідна “ града ”, яка розділяла води Перехідненського болота і річки “Рова”. Града “Ловчих Ям” найвища точка земної поверхні нашої місцевості. На початку ХХ ст. тут стояла висока дерев’яна вежа, яка служила воєнним для складання топографічних карт. Раніше на цій території був непрохідний ліс. Ось як пише про це урочище А. Нездюр:
Я знов згадав собі чого-то
Лісові хащі “Ловчих Ям”,
Корчі ольшинника, болото,
Де я блукав колись хлоп’ям.
До наших днів збереглися ще й такі урочища: Підбечаль (розташоване біля сусіднього села Бечаль), Клин (поле, територія якого за формою нагадує клин), Мачули, Кирні, Лески, Ястреблески (Ястребки – озброєні люди) та інші.
Поля
Всі поля с. Постійного колись поділялись на дві категорії: ті, що належали громаді села і ті, що належали німецьким та польським колоністам.
Як милі ви, поля широкі,
Мойого рідного села,
Де рано в дійстві одинокий
Блукав по них, як ніч лягла, -
пише А. Нездюр, або:
Стою. Дивлюсь: поля, поля,
Повиті золотом пшениці.
І чую, лине десь здаля
Чудовий крик перепелиці.
У 1861р., коли проходила аграрна реформа, громада села отримала земельні наділи у трьох полях – так зване “Трьохполе”. До першого поля відносили ділянки: “Яменець” і “Підбечаль”. До другого: “Клин”, “Рудиця”, “Мачули”, “Загір’я” та “Кирні”.
Сінокоси, які були додані до трьох полів, носили назви: “Лески”, “Зміїнці”, “Дворища” та “Оселиці” (над річкою).
Ось у цих місцевостях кожен двір дістав земельний наділ у розмірі 12 десятин (усіх дворів 76). Дехто відмовлявся від землі, а дехто брав лише її частину.
Болота
Болота називалися “мочарами”, тобто це всі мокрі і заболочені місця с. Постійне, які на початку ХІХ ст. займали велику місцевість.
Кожне болото мало свою назву. Всі мочари поділялися на чотири види: власне болота, багно, вижар, луки.
Найбільшим болотом було Зміїнське (назва, можливо, походить від того, що тут водилися змії). Дещо меншими є болота Перехідненське і Горічівське (були осушені).
Болото і багно вважалося мочарами лісу, а вижар і луки – сінокоси.
Надзвичайно різноманітною була фауна мочарів: лоза, вільха, мох, осока тощо. Багато боліт зникло після вирубки лісу, а багато – після осушувальної меліорації у 1960р. На сьогоднішній день залишилося лише одне болото під назвою “Грузкий мох”.
Ліси
Ліси території села Постійного на початку ХХ ст. були заболочені густі і непрохідні, з багатим тваринним і рослинним світом. Соснові ліси називали “борами”. Вільха, лоза і верба росли на мучарах. Назва лісу визначалась назвою дерев, які пере рожали. Наприклад: “Березняк”, “Дубник”, “Осина”, “Березина”. Назви деяких нерозгадані і сьогодні (“Клятий лісок” і “Морна”).
У другій половині ХХ ст. велика частина лісів була винищена. Масовим вирубуванням займався лісовий ділок на прізвище Бліох. Лісисті території перетворилися на широкі поля.
Річка
Подивись, де річка плине,
Де трава густа росте,
Де краса весняна лине,
Пишна лілія цвіте.
/А. Нездюр/
Місцева річка с. Постійне має звичайну слов’янську назву “Рів” (раніше “Руов”, “Ров” чи “Ровець”). На початку ХХ ст. це була глибоководна і широка річка, а в 1960р. після проведення осушувальної меліорації вона перетворилась на канаву, мілку і замулену. Річка бере початок від болота, яке носило назву “глибокий луг” і знаходилось на відстані два кілометри від села. На своєму шляху вона вбирає води мочарів. У центрі села річка розширює своє русло, тому й утворився став. Свої води до Рова віддавала глибока криниця, яка знаходилась поблизу сільського цвинтаря. Старе русло річки поросло лопухами та вербами. Раніше на берегах тягнулися дві вузькі луки - “Оселиці”. Біля ставу був громадський вигін.