Деражненська громада
Костопільський район, Рівненська область

Історія с. Бичаль

Вулиця Незалежності

Село Бичаль Костопільського району Рівненської області за сучасним адміністративно-територіальним поділом України  належить до Деражненської сільської ради. Воно розташоване на лівому березі річки Горинь. До села прилягає луг, на північ – поле. До районного центру міста Костопіль – 35 км., до найближчої залізничної станції Клевань – 22 км, до обласного центру міста Рівне  - 45 км. Дворів – 239, жителів – 727. 
Населений пункт – існуючий.

Як свідчать археологічні пам’ятки, територія поблизу села була заселена в добу бронзи. У V-VII столітті вона була заселена слов’янським племенем дулібів. З ІХ по ХІІ століття край входить до  складу Київської Русі, поблизу в цей час поблизу села виникають два городища-украплення: одне на південь в заплаві річки Горинь, друге – на сході від сучасного села. Вони були форпостами у боротьбі князів проти ворогів.

Після політичного розпаду Київської Русі територія входить до феодального удільного Волинського князівства. За часів князя Мстислава Волинське князівство поділилося на Володимирське та Луцьке. До Луцького князівства увійшла і територія нашого села.

На початку  14 століття Волинь попадає під владу Литви, а після Люблінської унії /1569 р./ її загарбала Польща. Волинські землі на 4 століття входили до складу Польщі.

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького(1648-1657рр.) жителя села Бичаль підтримували козацькі загони.

Вперше в писемних  пам’ятках  село згадується в 1577 році. На підставі Кульбушівської трансакції село Бичаль було передано князю Сангушку. 

Версії про походження назви села Бичаль

За давніх часів на території, де знаходиться село, випасали велику кількість худоби. “Беч! Беч!”- гукали погоничі. Звідси і Бечаль, а від слова “бички”-”Бичаль”.

Інша версія - за часів кріпацтва людей тяжко карали, бичували - били батогами - звідси і назва села Бичаль — місце бичування. 

Із літературних джерел дізнаємося, що назва Бичаль за кінцівкою “аль” примикає до ряда Звіздаль, Криваль, Суздаль, де можливі дієслівні, іменні основи, належні відповідно назвам осіб, які можуть формуватись при допомозі суфіксального “аль” зразка Горбаль, Носаль, Рогаль.

Отже, Бичаль можна осмислити, як формування від прізвища (прізвиська) Бич, дальше прикметникове Бич (ь) “Бичів”, або від засвідченого в XVI столітті Бичало (Бечало).

Інтригує і народне, за яким Бичаль походить із слова бичало - “відчужена полоса обабіч дороги”; “смуга чагарників”.

Від давнини до сьогодення

Як свідчать матеріали археологічних досліджень, територія поблизу села була заселена в добу неоліту (нового кам’яного віку) 8-6 років тому. У УІІ –У ст.. до н.е. на південь від села на пагорбі серед боліт та озер існувало поселення скіфського часу. На території урочища «Городище» та поблизу нього, на лузі, було виявлено 4 могильники цього періоду.

В УІ-УІІ ст.. на території проживали племена дулібів-волинян, які за часів князя Володимира увійшли до Київської землі, а в кінці ХІІ - на початку ХІІІ століття у складі Пересопницького князівства – до Волинської.

На початку ХІІІ століття за правління князя Мстислава князівство розділилося на Волинське та Луцьке. Територія краю увійшла до Луцького князівства. 

Основним заняттям населення було вирубне землеробство.  А з УІІІ століття вона була витіснена орним.  На базі землеробства розвивається скотарство, поширення набули промисли: мисливство, бортництво, рибальство.

Замковисько 

Вид на Замковисько від Горині

Неподалік села були значні поклади болотної руди, з якої виготовляли сиродутне залізо. З нього після обробки виготовляли знаряддя праці.

Археолог Терський в 1988 році  відкрив городище на підвищенні в заплаві річки Горинь за 1 кілометр на південь  від села. Воно складалося із двох частин: підвищена (дитинець) і посад, відокремлений ровом. Частина посаду площею 1 га підноситься над заплавою на 1,5- 2 м. Культурний шар насичений керамікою Х-ХІ століття, кусками залізного шлаку.

На схід від селі виявлено ще одне укріплення городище, на високому береговому плато урочища «Замковисько».    

Ці поселення були форпостами у боротьбі князів Київських з монголо-татарами. В 1241 році жорстоку завойовники вступили на територію Погоринних земель. Населення чинило відчайдушний опір завойовникам.

Турки, татари і польські пани привели край до повної руїни і занепаду на довгі роки.

В 1702 – 1704 рр. на Правобережжі під керівництвом Семена Палія і Самійла Самуся почалося повстання, яке докотилося до території краю. Населення сіл і містечок підтримували повсталих. Підтримували повсталих і більшість православних священиків. В архіві Південно-Західної Росії вказується про те, що від церкви був відлучений священик з Клевані Іван за виступ проти влади і зв'язок з Самусем і Палієм.

В 1703 році власником села Бичаль ймовірно став Павло Сангушко.

В 1753 році за Кульбішівською трансакцією князь Януш Сангушко (маршалок надвірний Великого князівства Литовського) виділив Юзефу Любомирському значну кількість населених пунктів, у тому числі і село Бичаль.

В 1762 році князь Сангушко виділяє землю орендарям Збієвським на будівництво в селі уніатського храму. Хати з окраїн були знесені в одне місце.

В 1779 році була побудована уніатська церква, першим настоятелем був «Іосиф Ильин син Гусаковський». Архівні матеріали свідчать про те, що приміщення сучасної бичальської церкви збудовано в 1779 році на місці старої, дерев’яної. Факт існування дерев’яної церкви  підтверджує відомий історик О.Цинкаловський у книзі «Стара Волинь- Волинське Полісся». Зважаючи на те, що дерев’яні споруди стоять приблизно сто років, можливо припустити, що перший рам у селі з’явився у часи козачини, адже церква була і є Покровською, а Пресвята Богородиця була покровителькою козаків.

Згідно з «Церковними відомостями» за 1799 рік в селі було: 42 двори, проживало 151 чоловік і 161 жінка. Всього 312 чоловік. І належало воно поміщику Володимиру Кимановському, який мав 14441 десятин землі, в тому числі 12273 десятини лісу. Йому належала значна територія прилеглих сіл Постійно та Звіздівка.

Після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) до Росії були включені землі сучасної Рівненської області. Село Бичаль ввійшло до складу Рівненського повіту Волинської губернії з центром у Звягелі (Новоград-Волинському), а з 1804 року – Житомирі.

«Єпархіальні відомості» за 1798 рік повідомляють що парафія Свято-Покровської церкви складалася:

 

Дворів

Чоловіків

Жінок

с.Бичаль

42

158

161

с.Скопіїв

22

84

49

с.Звиздже

12

29

40

Наше село було більшим за сусідні села за кількістю жителів. Населення в основному було православним.

В «Ревізькій казці» (перепис населення) за 1812 рік вказується, що с.Бичаль є володінням «тайного совітника, действительного камергера и кавалера графа Льва-Леонарда Станиславовича Ворцеля» із старовинного польсько-російського дворянського роду Ворцелів, що пустив своє коріння у містечку Степань на Волині. (Ворцель проживав переважно в Петербурзі, помер в 1818 році).

У 1812 році війська французького імператора Наполеона здійснили похід на Москву. Для відсічі ворога на території Волині розташувалась армія генерала Тормасова. До царського війська було взято багато молодих волинян. Деякі з селян вивозили продукти харчування, худобу, фураж, втікали із сіл. Це вплинуло на кількість населення. За архівними даними в 1813 році в селі Бичаль і навколишніх селах його кількість значно зменшилася.

Це змусило поміщиків провести певний перерозподіл населення, який був проведений у 1816 році. У «Ревізькій казці» за цей рік вказується, що в селі проживала сімя поміщика Олексія Михайловича Стецького: вільних людей 8 (3 чоловіки, 5 жінок, сім’ї Івана Івановича Ганського та Івана Тимофійовича Сушковського), священиків – 2, церковних служителів – 6, селян – 288. В кількісному складі число жителів майже не змінилось. Цікавим є запис про те, що «Мельничук Иван, 20 лет в рекрути отдан, в крепость Бобруйскую».

Після польського повстання 1830-1831 рр. маєток Ворцелів передано в державну казну.

За переписом 1834 року с.Бичаль стає власністю княжни Марцелини Радзивиловни, яка в Бичалі не проживала. 

Жителів с.Скопіїв переселили до Бичаля та Звизджа. Жителями нашого села стали сімї Єфимця Наума, Тарасюка Матвія, Савчука Федота, Дейнера Павла, Скуби Киряна, Шабаровського Антона,Михайла, Якова, Кулачка Євфима, Бачука Євфима, Салушка Сави, Мовчана Вакули, Лебеди Тимофія, Голуба Павла, Карпо Дуброва, Камінських, Потапчуків, Кульпінських, Шлеюків. Всього переселено 136 чоловік.

Окремі прізвища є в сучасному селі, проте вони відрізняються написанням. Дуброва – сучасне Дубровик, Салушка – сучасне Шелушко, Причепа – сучасне Прищепа. Багато прізвищ зникли: Заграничні, Третяни, Голуби. У кожному дворі проживало 6-7 чоловік. В селі проживало 145 чоловіків та 160 жінок.

За наступним переписом 1850 року власницею села стала Марцеліна Михайлівна Чарторийська. Підданими у неї було 159 чоловік та 177 жінок. В селі з’явились нові прізвища: Бенедюк, Банацький, Колодій, Довгалюк. Частина селян належали Ємілії Єловицькій – католичці – 78 чоловік та 66 жінок. Підданими Єловицької були Демитруки, Соболі, Максимчуки, Дацюки, Семенюки, Довгалюки, Ярмолюки, Петруки, Ковальчуки, Денищуки.

Життя селян було нужденним. Хатини приземкуваті. Мешкали в хатах без димаря, критих соломою, з глиняною долівкою. Вечорами світили лучиною. В житлах були сіни, комора. Селяни носили домотканий одяг, основою якого були свити з сірого, білого або чорного сукна. Повсякденним взуттям були постоли, на свято взували чоботи, взимку одягали кожуха.

Праця на панщині була тяжкою. На початку ХІХ ст.. вона досягала 3-5 днів у літній час. Погіршила становище урочна система на тиждень. Збереглися назви полів «Дводньове», Тридньове». За наділ землі 10 десятин – панщина сягала 2 дні, 15 десятин – 3 дні. За найменшу провину жорстоко карали. В архівних матеріалах за 1831 рік є документ про те, що житель сусіднього села Антон Дривинець відрубав собі руку за жорстоке поводження з ним на економії. Частина землі села використовувалась як пасовисько для панських овець. З вовни ткали сукно, на сукальній фабриці «Сукельня», що знаходилась в с.Підлужне. Сукно йшло для пошиву форми для царської армії. На фабриця було тяжко працювати. Працювали навіть діти 10-12 років. Дівчина з Бичаля Мосійчук Феодосія пряла шерсть і її завалило сукном. Дитину витягли з-під сувоїв у непритомному стані. В селі була також гуральня (виробництво горілки), цегельня.

В роки Кримської війни (1853-1856рр.) яку вела царська Росія з Туреччиною, частина селян була мобілізована на фронт, допомагали продовольством, фуражем, збирали кошти на озброєння.

Скасування кріпацтва в 1861 році принесло особисту свободу від поміщиків. Але викупити землю могли не всі селяни.за сімейними переказами мій прапрадід Семен Шабаровський, який проживав у часи скасування кріпацтва, викупив земельний наділ (грунт) у розмірі 10 десятин орної землі та 2 десятини сінокосу. Випасом користувався громадським. Таких грунтів у селі було 40.  

ПЕРЕГЛЯНУТИ ПОВНУ ВЕРСІЮ ІСТОРИЧНИХ ВІДОМОСТЕЙ СЕЛА БИЧАЛЬ